Der erste Tag in Köln

Es ist Montag. Der Flug von Istanbul nach Köln ist lang. Deniz sitzt im Flugzeug. Er hört Musik und trinkt Wasser. Er ist sehr müde, aber er ist auch glücklich. Heute beginnt sein neues Leben in Deutschland.

Понеділок. Політ зі Стамбула до Кельна довгий. Деніз сидить у літаку. Він слухає музику й п’є воду. Він дуже втомлений, але водночас щасливий. Сьогодні починається його нове життя в Німеччині.

Der Flug hat eine Nummer: LH eins, drei, acht, sieben. Deniz sagt die Nummer oft. Eins, drei, acht, sieben. Die Zahlen sind neu für ihn. Er will sie gut lernen, denn er braucht die Zahlen jeden Tag.

У рейсу є номер: LH один, три, вісім, сім. Деніз часто повторює цей номер. Один, три, вісім, сім. Числа для нього нові. Він хоче добре їх вивчити, бо числа потрібні йому щодня.

Um zehn Uhr landet das Flugzeug. Deniz geht durch den Flughafen und sucht seinen Koffer. Der Koffer ist groß und schwer. Dann geht er nach draußen. Da steht ein Mann mit einem Schild. Auf dem Schild steht ein Name: Deniz.

О десятій годині літак сідає. Деніз іде через аеропорт і шукає свою валізу. Валіза велика й важка. Потім він виходить надвір. Там стоїть чоловік із табличкою. На табличці — ім’я: Деніз.

Deniz: „Hallo! Ich glaube, das ist mein Name."

Деніз: «Привіт! Здається, це моє ім’я».

Lukas: „Hallo! Bist du Deniz?"

Лукас: «Привіт! Ти Деніз?»

Deniz: „Ja, ich bin Deniz. Und wie heißt du?"

Деніз: «Так, я Деніз. А як тебе звати?»

Lukas: „Ich heiße Lukas. Lukas Weber. Ich bin dein Mitbewohner."

Лукас: «Мене звати Лукас. Лукас Вебер. Я твій сусід по квартирі».

Deniz: „Sehr schön! Ich freue mich."

Деніз: «Чудово! Дуже приємно».

Lukas: „Ich mich auch. Wie geht es dir?"

Лукас: «Мені теж. Як справи?»

Deniz: „Danke, gut. Aber ich bin sehr müde."

Деніз: «Дякую, добре. Але я дуже втомився».

Lukas: „Das verstehe ich. Der Flug ist lang, oder?"

Лукас: «Розумію. Політ довгий, правда?»

Deniz: „Ja. Von Istanbul nach Köln sind es drei Stunden. Aber ich kann im Flugzeug nicht schlafen."

Деніз: «Так. Зі Стамбула до Кельна три години. Але я не можу спати в літаку».

Lukas: „Woher kommst du genau?"

Лукас: «А звідки ти саме?»

Deniz: „Ich komme aus Istanbul. Und du? Wo wohnst du?"

Деніз: «Я зі Стамбула. А ти? Де ти живеш?»

Lukas: „Ich wohne hier in Köln. Ich wohne schon zehn Jahre hier. Und jetzt wohnen wir zusammen."

Лукас: «Я живу тут, у Кельні. Живу тут уже десять років. А тепер ми живемо разом».

Deniz: „Das finde ich sehr gut."

Деніз: «Як на мене, це дуже добре».

Lukas nimmt den Koffer. Beide gehen langsam durch den Flughafen. Alle sprechen Deutsch, und alle sprechen sehr schnell.

Лукас бере валізу. Обидва поволі йдуть через аеропорт. Усі навколо говорять німецькою, і всі говорять дуже швидко.

Lukas: „Sag mal, wie alt bist du?"

Лукас: «Слухай, скільки тобі років?»

Deniz: „Ich bin achtundzwanzig. Und wie alt bist du?"

Деніз: «Мені двадцять вісім. А тобі скільки?»

Lukas: „Ich bin dreißig. Ich bin also zwei Jahre älter."

Лукас: «Мені тридцять. Отже, я на два роки старший».

Deniz: „Zwei Jahre sind nicht viel."

Деніз: «Два роки — це небагато».

Lukas: „Nein, das ist nicht viel. Arbeitest du? Oder lernst du?"

Лукас: «Ні, це небагато. Ти працюєш? Чи вчишся?»

Deniz: „Beides. Ich lerne Deutsch, und dann will ich hier arbeiten. In Istanbul habe ich vier Jahre in einem Büro gearbeitet."

Деніз: «І те, і те. Я вчу німецьку, а потім хочу тут працювати. У Стамбулі я чотири роки працював в офісі».

Lukas: „Ah, ich arbeite auch in einem Büro! Wir beide arbeiten also im Büro."

Лукас: «О, я теж працюю в офісі! Отже, ми обидва працюємо в офісі».

Deniz: „Ist die Arbeit gut?"

Деніз: «А робота хороша?»

Lukas: „Die Arbeit ist gut, aber mein Chef ist manchmal schlecht. Er fragt zu viel und er hört nicht."

Лукас: «Робота хороша, але шеф у мене іноді поганий. Він забагато питає і не слухає».

Deniz: „Das verstehe ich. Chefs fragen oft und hören nie."

Деніз: «Розумію. Шефи часто питають і ніколи не слухають».

Lukas: „Genau! Du verstehst mich schon sehr gut. Sag mal, ich brauche deine Telefonnummer. Kannst du sie mir bitte sagen?"

Лукас: «Саме так! Ти вже дуже добре мене розумієш. Слухай, мені потрібен твій номер телефону. Скажеш його мені, будь ласка?»

Deniz: „Ja, gerne. Meine Nummer ist null, eins, sechs, eins — dann zwei, drei, vier — dann fünf, sechs, sieben."

Деніз: «Так, звісно. Мій номер: нуль, один, шість, один — далі два, три, чотири — далі п’ять, шість, сім».

Lukas: „Langsam, bitte! Kannst du das noch einmal sagen?"

Лукас: «Повільніше, будь ласка! Можеш сказати це ще раз?»

Deniz: „Natürlich. Null, eins, sechs, eins. Dann zwei, drei, vier. Dann fünf, sechs, sieben."

Деніз: «Звичайно. Нуль, один, шість, один. Далі два, три, чотири. Далі п’ять, шість, сім».

Lukas: „Jetzt habe ich sie. Und hier ist meine Nummer: null, eins, sieben, neun — elf, zwölf, dreizehn."

Лукас: «Тепер записав. А ось мій номер: нуль, один, сім, дев’ять — одинадцять, дванадцять, тринадцять».

Deniz: „Elf, zwölf, dreizehn? Das ist einfach. Elf, zwölf, dreizehn."

Деніз: «Одинадцять, дванадцять, тринадцять? Це просто. Одинадцять, дванадцять, тринадцять».

Lukas: „Ja, sehr einfach. So kann ich die Nummer auch nicht vergessen. Komm, das Auto steht dort."

Лукас: «Так, дуже просто. Тому я його теж не забуваю. Ходімо, машина стоїть он там».

Nach vierzig Minuten sind sie in der Stadt. Deniz schaut aus dem Fenster. Die Stadt ist groß und alt. Er sieht Häuser, Menschen, Fahrräder und einen Fluss.

Через сорок хвилин вони вже в місті. Деніз дивиться у вікно. Місто велике й старе. Він бачить будинки, людей, велосипеди й річку.

Deniz: „Die Stadt ist schön. Wie viele Menschen wohnen hier?"

Деніз: «Місто гарне. Скільки людей тут живе?»

Lukas: „Eine Million. Köln ist groß, aber nicht zu groß."

Лукас: «Мільйон. Кельн великий, але не надто великий».

Deniz: „Und der Dom? Ich möchte den Dom sehen."

Деніз: «А собор? Я хотів би побачити собор».

Lukas: „Der Dom ist dort. Er ist sehr alt und sehr groß. Wir gehen morgen dorthin, wenn du willst."

Лукас: «Собор он там. Він дуже старий і дуже великий. Завтра туди підемо, якщо хочеш».

Deniz: „Ja, gerne. Ich will alles sehen."

Деніз: «Так, залюбки. Я хочу побачити все».

Das Auto hält. Lukas macht die Tür auf.

Машина зупиняється. Лукас відчиняє дверцята.

Lukas: „So, hier ist es. Gartenstraße vierzehn."

Лукас: «Ось, ми на місці. Гартенштрасе, чотирнадцять».

Deniz: „Vierzehn? Ich muss die Hausnummer lernen. Gartenstraße vierzehn."

Деніз: «Чотирнадцять? Треба вивчити номер будинку. Гартенштрасе, чотирнадцять».

Lukas: „Genau. Das Haus ist alt, aber die Wohnung ist neu. Das ist gut, oder?"

Лукас: «Саме так. Будинок старий, але квартира нова. Це ж добре, правда?»

Deniz: „Das ist sehr gut. Wie viele Stockwerke hat das Haus?"

Деніз: «Це дуже добре. Скільки поверхів у будинку?»

Lukas: „Vier. Wir wohnen im dritten Stock."

Лукас: «Чотири. Ми живемо на третьому поверсі».

Deniz: „Gibt es einen Aufzug?"

Деніз: «А ліфт є?»

Lukas: „Nein, einen Aufzug gibt es hier nicht. Aber das ist kein Problem. Wir sind jung."

Лукас: «Ні, ліфта тут немає. Але це не проблема. Ми молоді».

Deniz: „Wie viele Stufen sind es?"

Деніз: «А скільки там сходинок?»

Lukas: „Fünfzehn, dann noch fünfzehn, dann noch fünfzehn. Zusammen fünfundvierzig."

Лукас: «П’ятнадцять, потім ще п’ятнадцять, потім ще п’ятнадцять. Разом сорок п’ять».

Deniz: „Fünfundvierzig Stufen mit einem Koffer! Ich brauche Wasser."

Деніз: «Сорок п’ять сходинок із валізою! Мені потрібна вода».

Sie gehen nach oben. Deniz zählt die Stufen: eins, zwei, drei, vier, fünf, sechs, sieben, acht, neun, zehn. Dann noch fünf. Er ist müde, aber er lacht. Oben macht Lukas die Tür auf.

Вони піднімаються нагору. Деніз рахує сходинки: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять. Потім ще п’ять. Він утомлений, але сміється. Нагорі Лукас відчиняє двері.

Lukas: „Dies ist der Flur. Da rechts ist die Küche. Und hier ist dein Zimmer."

Лукас: «Це коридор. Праворуч кухня. А ось твоя кімната».

Deniz: „Wie viele Zimmer hat die Wohnung?"

Деніз: «Скільки кімнат у квартирі?»

Lukas: „Vier Zimmer. Dein Zimmer, mein Zimmer, das Wohnzimmer und die Küche. Das Bad ist klein, aber es geht."

Лукас: «Чотири кімнати. Твоя кімната, моя кімната, вітальня і кухня. Ванна маленька, але нормальна».

Deniz: „Mein Zimmer ist groß!"

Деніз: «Моя кімната велика!»

Lukas: „Es ist nicht klein, das stimmt. Zwanzig Quadratmeter. Da ist ein Bett, ein Tisch und ein Stuhl."

Лукас: «Маленькою її не назвеш, це правда. Двадцять квадратних метрів. Там є ліжко, стіл і стілець».

Deniz: „Und was kostet das Zimmer?"

Деніз: «А скільки коштує кімната?»

Lukas: „Vierhundert Euro. Und der Strom kostet vierzig Euro."

Лукас: «Чотириста євро. І ще електрика — сорок євро».

Deniz: „Vierhundert und vierzig. Das ist okay. Das kann ich machen."

Деніз: «Чотириста і сорок. Це нормально. Це я потягну».

Lukas: „Und dies ist dein Schlüssel. Du darfst hier alles machen. Du musst nicht fragen."

Лукас: «А це твій ключ. Тут ти можеш робити все. Питати не треба».

Deniz: „Und meine Freunde? Dürfen meine Freunde auch kommen?"

Деніз: «А мої друзі? Мої друзі теж можуть приходити?»

Lukas: „Natürlich dürfen deine Freunde kommen. Das ist auch dein Haus."

Лукас: «Звісно, твої друзі можуть приходити. Це і твій дім теж».

Deniz: „Danke, Lukas. Ah, eine Frage: Wie ist das WLAN? Ich brauche das WLAN."

Деніз: «Дякую, Лукасе. О, ще питання: який тут Wi-Fi? Мені потрібен Wi-Fi».

Lukas: „Das WLAN heißt Weber. Und das Passwort ist lang: Koeln, dann sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn."

Лукас: «Wi-Fi називається Weber. А пароль довгий: Koeln, потім шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять».

Deniz: „Sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn?"

Деніз: «Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять?»

Lukas: „Ja. Du musst nur zählen. Sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn."

Лукас: «Так. Треба просто рахувати. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять».

Deniz: „Ich muss all die Zahlen lernen. Sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn. Okay, es funktioniert! Danke!"

Деніз: «Мені треба вивчити всі ці числа. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять. Так, працює! Дякую!»

Um zwölf Uhr klingelt es an der Tür. Deniz trinkt gerade Wasser in der Küche. Lukas macht die Tür auf. Vor der Tür steht eine Frau. Sie ist klein und sie lacht.

О дванадцятій годині дзвонять у двері. Деніз саме п’є воду на кухні. Лукас відчиняє двері. За дверима стоїть жінка. Вона невисока і сміється.

Lukas: „Hallo Mama! Kommst du rein?"

Лукас: «Привіт, мамо! Заходиш?»

Frau Weber: „Ja, natürlich komme ich rein. Ist er schon da?"

Пані Вебер: «Так, звісно, заходжу. Він уже тут?»

Lukas: „Ja, er ist da. Deniz, das ist meine Mutter. Sie wohnt unten, in Wohnung sieben."

Лукас: «Так, тут. Денізе, це моя мама. Вона живе внизу, у квартирі номер сім».

Deniz: „Guten Tag, Frau Weber."

Деніз: «Доброго дня, пані Вебер».

Frau Weber: „Guten Tag! Ich heiße Renate. Aber Frau Weber ist auch gut. Wie ist Ihr Name?"

Пані Вебер: «Доброго дня! Мене звати Ренате. Але можна й пані Вебер. А як ваше ім’я?»

Deniz: „Mein Name ist Deniz."

Деніз: «Мене звати Деніз».

Frau Weber: „Deniz. Das ist ein schöner Name. Was bedeutet er?"

Пані Вебер: «Деніз. Гарне ім’я. А що воно означає?»

Deniz: „Deniz bedeutet Meer."

Деніз: «Деніз означає „море“».

Frau Weber: „Das Meer! Wie schön. Und woher kommen Sie?"

Пані Вебер: «Море! Як гарно. А звідки ви?»

Deniz: „Ich komme aus Istanbul."

Деніз: «Я зі Стамбула».

Frau Weber: „Istanbul! Und wie alt sind Sie?"

Пані Вебер: «Стамбул! А скільки вам років?»

Deniz: „Ich bin achtundzwanzig."

Деніз: «Мені двадцять вісім».

Frau Weber: „Achtundzwanzig. Sehr jung. Ich bin zweiundsechzig."

Пані Вебер: «Двадцять вісім. Зовсім молодий. А мені шістдесят два».

Deniz: „Zweiundsechzig? Das glaube ich nicht!"

Деніз: «Шістдесят два? Не може бути!»

Frau Weber: „Doch, doch. Und sagen Sie: Haben Sie eine Frau?"

Пані Вебер: «Та ні, справді. А скажіть: у вас є дружина?»

Deniz: „Nein, ich habe keine Frau."

Деніз: «Ні, дружини в мене немає».

Frau Weber: „Und ein Kind? Haben Sie ein Kind?"

Пані Вебер: «А дитина? У вас є дитина?»

Deniz: „Nein, ich habe kein Kind."

Деніз: «Ні, дитини в мене немає».

Frau Weber: „Und Ihre Familie? Wo wohnt Ihre Familie?"

Пані Вебер: «А ваша родина? Де живе ваша родина?»

Deniz: „Meine Familie wohnt in Istanbul. Mein Vater ist ein alter Mann, er ist siebzig. Meine Mutter ist vierundsechzig. Ich habe auch eine Schwester. Sie ist siebenundzwanzig und sie arbeitet in einer Schule."

Деніз: «Моя родина живе у Стамбулі. Мій батько вже старий чоловік, йому сімдесят. Мамі шістдесят чотири. Ще в мене є сестра. Їй двадцять сім, і вона працює в школі».

Lukas: „Mama, bitte! Du fragst zu viel."

Лукас: «Мамо, ну будь ласка! Ти забагато питаєш».

Frau Weber: „Ich frage gerne! Ich frage immer viel. Wie soll ich die Menschen sonst verstehen?"

Пані Вебер: «Я люблю питати! Я завжди багато питаю. А як інакше зрозуміти людей?»

Deniz: „Das ist kein Problem. Ich verstehe die Fragen gut. Fragen sind gut für mein Deutsch."

Деніз: «Це не проблема. Я добре розумію запитання. Запитання корисні для моєї німецької».

Frau Weber: „Sehen Sie, Lukas! Er versteht mich. Möchten Sie Kaffee oder Tee?"

Пані Вебер: «Ось бачиш, Лукасе! Він мене розуміє. Ви хочете кави чи чаю?»

Deniz: „Ich möchte gerne einen Tee, bitte."

Деніз: «Я б хотів чаю, будь ласка».

Frau Weber: „Kaffee oder Tee — ich trinke beides. Am Morgen trinke ich Kaffee, am Abend trinke ich Tee. Und Sie? Trinken Sie auch Kaffee?"

Пані Вебер: «Кава чи чай — я п’ю і те, і те. Зранку п’ю каву, увечері чай. А ви? Ви теж п’єте каву?»

Deniz: „Ja, ich trinke auch Kaffee. Aber in der Türkei trinken wir sehr oft Tee. Wir trinken zehn Tassen Tee am Tag."

Деніз: «Так, каву я теж п’ю. Але в Туреччині ми дуже часто п’ємо чай. Ми випиваємо десять чашок чаю на день».

Frau Weber: „Zehn Tassen! Das ist viel. Ich trinke drei Tassen Kaffee, dann kann ich nicht schlafen."

Пані Вебер: «Десять чашок! Це багато. Я випиваю три чашки кави — і потім не можу спати».

Lukas: „Meine Mutter trinkt sechs Tassen, nicht drei."

Лукас: «Моя мама п’є шість чашок, а не три».

Frau Weber: „Lukas! Das ist nicht wahr. Also, hören Sie: Ich koche heute Abend. Kommt ihr beide? Um sieben Uhr?"

Пані Вебер: «Лукасе! Це неправда. Отже, слухайте: сьогодні ввечері я готую. Прийдете обидва? О сьомій годині?»

Lukas: „Ja, wir kommen gerne. Was kochst du?"

Лукас: «Так, залюбки прийдемо. А що ти готуєш?»

Frau Weber: „Kartoffeln und Fisch. Ich koche sehr gerne. Deniz, essen Sie Fisch?"

Пані Вебер: «Картоплю і рибу. Я дуже люблю готувати. Денізе, ви їсте рибу?»

Deniz: „Ja, ich esse alles. Ich koche auch gerne, aber nicht sehr gut."

Деніз: «Так, я їм усе. Я теж люблю готувати, але не дуже добре це вмію».

Frau Weber: „Kochen kann man lernen. Das ist wie Deutsch. Sie machen es oft, dann können Sie es."

Пані Вебер: «Готувати можна навчитися. Це як німецька. Робите це часто — і вже вмієте».

Deniz: „Das ist ein schöner Satz. Ich mache es oft, dann kann ich es."

Деніз: «Гарно сказано. Роблю це часто — і вже вмію».

Frau Weber: „Und noch etwas: Mein Mann heißt Thomas. Er ist heute nicht hier. Er spielt Fußball mit seinen Freunden. Er ist vierundsechzig und er spielt immer noch Fußball!"

Пані Вебер: «І ще одне: мого чоловіка звати Томас. Сьогодні його тут немає. Він грає у футбол зі своїми друзями. Йому шістдесят чотири, а він досі грає у футбол!»

Deniz: „Mit vierundsechzig? Das ist stark."

Деніз: «У шістдесят чотири? Оце сила».

Frau Weber: „Ja. Also, bis sieben Uhr. Tschüss, ihr beiden!"

Пані Вебер: «Так. Отже, до сьомої. Бувайте, ви двоє!»

Deniz: „Tschüss, Frau Weber. Und danke!"

Деніз: «До побачення, пані Вебер. І дякую!»

Am Nachmittag gehen Lukas und Deniz einkaufen. Der Supermarkt ist klein, aber es gibt alles. Deniz nimmt einen Wagen und sucht die Zahlen an den Regalen.

По обіді Лукас і Деніз ідуть за покупками. Супермаркет невеликий, але там є все. Деніз бере візок і шукає числа на полицях.

Deniz: „Was brauchen wir?"

Деніз: «Що нам потрібно?»

Lukas: „Wir müssen Brot, Wasser, Milch und Kaffee kaufen. Ich habe kein Brot mehr zu Hause."

Лукас: «Треба купити хліб, воду, молоко і каву. Хліба вдома більше немає».

Deniz: „Und Tee? Ich brauche Tee. Ohne Tee kann ich nicht leben."

Деніз: «А чай? Мені потрібен чай. Без чаю я не можу жити».

Lukas: „Kein Problem. Wir kaufen auch Tee."

Лукас: «Без проблем. Чай теж купимо».

Deniz: „Was kostet das Brot hier?"

Деніз: «Скільки тут коштує хліб?»

Lukas: „Dieses Brot kostet zwei Euro dreißig. Das Brot dort kostet drei Euro fünfzig."

Лукас: «Цей хліб коштує два євро тридцять. А той хліб — три євро п’ятдесят».

Deniz: „Dann nehme ich das Brot für zwei Euro dreißig. Und das Wasser? Wie viel kostet das Wasser?"

Деніз: «Тоді я візьму хліб за два євро тридцять. А вода? Скільки коштує вода?»

Lukas: „Ein Euro zwanzig. Sechs Flaschen sind sieben Euro."

Лукас: «Одне євро двадцять. Шість пляшок — сім євро».

Deniz: „Sechs Flaschen für sieben Euro? Das ist gut. Und der Kaffee?"

Деніз: «Шість пляшок за сім євро? Це добре. А кава?»

Lukas: „Der Kaffee kostet fünf Euro sechzig."

Лукас: «Кава коштує п’ять євро шістдесят».

Deniz: „Okay. Ich kaufe den Kaffee, du kaufst das Brot."

Деніз: «Гаразд. Я купую каву, а ти хліб».

Deniz sucht dann Salz. Er sucht und sucht, aber er findet es nicht. Da kommt eine Frau.

Потім Деніз шукає сіль. Шукає і шукає, але не знаходить. Тут підходить жінка.

Deniz: „Entschuldigung, können Sie mir bitte helfen? Ich suche Salz."

Деніз: «Перепрошую, ви можете мені допомогти? Я шукаю сіль».

Die Frau: „Ja, gerne. Gehen Sie dorthin und dann nach links. Es ist im Regal acht, unten."

Жінка: «Так, звісно. Ідіть он туди, а потім ліворуч. Це на полиці номер вісім, унизу».

Deniz: „Entschuldigung, ich verstehe nicht. Können Sie das bitte noch einmal sagen? Langsam, bitte."

Деніз: «Вибачте, я не розумію. Можете сказати це ще раз, будь ласка? Повільно, будь ласка».

Die Frau: „Kein Problem. Sie gehen dort nach links. Dann Regal acht. Das Salz ist unten."

Жінка: «Без проблем. Ідете он туди ліворуч. Потім полиця номер вісім. Сіль унизу».

Deniz: „Ah, jetzt verstehe ich. Regal acht, unten, links. Vielen Dank!"

Деніз: «А, тепер розумію. Полиця вісім, унизу, ліворуч. Щиро дякую!»

Die Frau: „Bitte schön. Sprechen Sie schon gut Deutsch!"

Жінка: «Прошу. Ви вже добре говорите німецькою!»

Deniz: „Nein, nein. Mein Deutsch ist noch schlecht."

Деніз: «Ні, ні. Моя німецька ще погана».

Die Frau: „Es ist nicht schlecht. Es ist gut."

Жінка: «Вона не погана. Вона хороша».

Nach dem Supermarkt gehen sie noch in einen Buchladen. Deniz sucht ein Buch für die Schule.

Після супермаркету вони заходять ще й у книгарню. Деніз шукає книжку для школи.

Deniz: „Ich möchte ein Buch für Deutsch. Ein Buch mit vielen Wörtern."

Деніз: «Я хотів би книжку з німецької. Книжку, де багато слів».

Lukas: „Dieses Buch hier ist gut. Meine Schwester Mia hat auch dieses Buch."

Лукас: «Ось ця книжка хороша. У моєї сестри Мії теж є така книжка».

Deniz: „Was kostet es?"

Деніз: «А скільки вона коштує?»

Lukas: „Neunzehn Euro."

Лукас: «Дев’ятнадцять євро».

Deniz: „Neunzehn Euro sind viel, aber ich brauche es. Ich kaufe es."

Деніз: «Дев’ятнадцять євро — це багато, але вона мені потрібна. Куплю».

Auf dem Weg nach Hause fragt Deniz noch viel. Er will alles wissen.

Дорогою додому Деніз питає ще багато. Він хоче знати все.

Deniz: „Wo ist die Sprachschule? Ist sie weit?"

Деніз: «А де мовна школа? Це далеко?»

Lukas: „Nein, die Schule ist nicht weit. Sie ist dort, nur zehn Minuten von hier. Du kannst gehen oder du kannst den Bus nehmen."

Лукас: «Ні, школа недалеко. Вона он там, лише десять хвилин звідси. Можеш іти пішки або поїхати автобусом».

Deniz: „Wie lange fährt der Bus?"

Деніз: «А скільки їхати автобусом?»

Lukas: „Der Bus braucht vier Minuten. Gehen ist besser."

Лукас: «Автобусом чотири хвилини. Пішки краще».

Deniz: „Und wann beginnt die Schule?"

Деніз: «А коли починається школа?»

Lukas: „Am Montag um neun Uhr. Der Kurs ist von neun bis zwölf."

Лукас: «У понеділок о дев’ятій годині. Курс триває з дев’ятої до дванадцятої».

Deniz: „Wie viele Leute sind in der Klasse?"

Деніз: «А скільки людей у класі?»

Lukas: „Ich weiß es nicht genau. Vielleicht sechzehn oder siebzehn."

Лукас: «Точно не знаю. Може, шістнадцять або сімнадцять».

Deniz: „Und wie lange dauert der Kurs?"

Деніз: «А скільки триває курс?»

Lukas: „Drei Monate. Der Lehrer heißt Herr Schneider. Alle sagen, er ist sehr gut, aber sehr streng."

Лукас: «Три місяці. Учителя звати пан Шнайдер. Усі кажуть, що він дуже хороший, але дуже суворий».

Deniz: „Streng ist okay. Ich will Deutsch lernen, und dann will ich hier arbeiten."

Деніз: «Суворий — це нормально. Я хочу вивчити німецьку, а потім хочу тут працювати».

Um sechs Uhr sitzen Lukas und Deniz im Wohnzimmer. Lukas hört Musik. Die Musik ist laut und schnell.

О шостій годині Лукас і Деніз сидять у вітальні. Лукас слухає музику. Музика гучна і швидка.

Deniz: „Was für Musik ist das?"

Деніз: «А що це за музика?»

Lukas: „Das ist Rock. Ich höre sehr gerne Rock. Und du? Was hörst du gerne?"

Лукас: «Це рок. Я дуже люблю слухати рок. А ти? Що ти любиш слухати?»

Deniz: „Ich höre gerne alles. Rock, Jazz, auch türkische Musik. Darf ich hier Musik hören?"

Деніз: «Я люблю слухати все. Рок, джаз, а ще турецьку музику. А мені можна тут слухати музику?»

Lukas: „Natürlich darfst du Musik hören. Aber nicht nach elf Uhr, bitte. Frau Kaiser wohnt unter uns und sie schläft früh."

Лукас: «Звісно, можна слухати музику. Але не після одинадцятої, будь ласка. Під нами живе пані Кайзер, і вона рано лягає спати».

Deniz: „Kein Problem. Nach elf Uhr bin ich still. Spielst du auch Musik?"

Деніз: «Без проблем. Після одинадцятої я сиджу тихо. А ти сам граєш?»

Lukas: „Ja, ich spiele Gitarre. Aber ich spiele schlecht. Ich spiele nur drei oder vier Lieder."

Лукас: «Так, я граю на гітарі. Але граю погано. Я знаю лише три або чотири пісні».

Deniz: „Drei Lieder sind genug! Ich spiele kein Instrument. Aber ich spiele Fußball."

Деніз: «Три пісні — це вже достатньо! Я не граю на жодному інструменті. Але я граю у футбол».

Lukas: „Fußball? Das ist super! Wir spielen jeden Samstag Fußball. Wir sind elf oder zwölf Leute. Willst du kommen?"

Лукас: «У футбол? Це супер! Ми граємо у футбол щосуботи. Нас одинадцять або дванадцять. Хочеш прийти?»

Deniz: „Ja, sehr gerne! Wann spielt ihr?"

Деніз: «Так, дуже хочу! А коли ви граєте?»

Lukas: „Am Samstag um zwei Uhr. Der Platz ist nicht weit, zwanzig Minuten von hier."

Лукас: «У суботу о другій годині. Майданчик недалеко, двадцять хвилин звідси».

Deniz: „Und was soll ich mitbringen?"

Деніз: «А що мені взяти із собою?»

Lukas: „Nichts. Nur Schuhe und Wasser. Wir wollen um zwei Uhr beginnen, aber wir beginnen immer um halb drei."

Лукас: «Нічого. Тільки взуття і воду. Ми хочемо починати о другій, але завжди починаємо о пів на третю».

Deniz: „Das ist wie in Istanbul!"

Деніз: «Точно як у Стамбулі!»

Um sieben Uhr gehen beide nach unten. Frau Weber macht die Tür auf. Der Tisch ist schon fertig: Brot, Wasser und Wein.

О сьомій годині обидва спускаються вниз. Пані Вебер відчиняє двері. Стіл уже накритий: хліб, вода і вино.

Frau Weber: „Kommt rein, kommt rein! Setzt euch. Deniz, dieser Stuhl ist für Sie."

Пані Вебер: «Заходьте, заходьте! Сідайте. Денізе, цей стілець для вас».

Deniz: „Danke schön. Ihre Wohnung ist sehr schön."

Деніз: «Дуже дякую. У вас дуже гарна квартира».

Frau Weber: „Danke! Sie ist nicht groß, nur drei Zimmer. Aber wir wohnen hier schon dreißig Jahre."

Пані Вебер: «Дякую! Вона невелика, лише три кімнати. Але ми живемо тут уже тридцять років».

Deniz: „Dreißig Jahre in einem Haus? Das ist lang."

Деніз: «Тридцять років в одному будинку? Це довго».

Frau Weber: „Ja, sehr lang. Lukas war ein kleines Kind, dann war er ein großer Junge, und jetzt ist er ein Mann."

Пані Вебер: «Так, дуже довго. Лукас був маленькою дитиною, потім став великим хлопцем, а тепер він чоловік».

Lukas: „Mama, bitte."

Лукас: «Мамо, ну будь ласка».

Frau Weber: „Ist das nicht wahr? Also, essen wir. Deniz, möchten Sie Wasser oder Wein?"

Пані Вебер: «А хіба це неправда? Ну, їжмо. Денізе, вам води чи вина?»

Deniz: „Wasser, bitte. Und später vielleicht einen Tee."

Деніз: «Води, будь ласка. А потім, можливо, чаю».

Frau Weber: „Natürlich. Tee habe ich immer. Sagen Sie, verstehen Sie mich gut? Ich spreche sehr schnell, das sagen alle."

Пані Вебер: «Звичайно. Чай у мене є завжди. Скажіть, ви мене добре розумієте? Я говорю дуже швидко, це всі кажуть».

Deniz: „Ich verstehe nicht alles. Aber ich verstehe schon viel. Wenn Sie langsam sprechen, verstehe ich fast alles."

Деніз: «Я розумію не все. Але вже багато розумію. Коли ви говорите повільно, я розумію майже все».

Frau Weber: „Gut, dann spreche ich langsam. Und Sie sagen ‚Stopp', wenn Sie nicht verstehen."

Пані Вебер: «Добре, тоді говоритиму повільно. А ви кажіть „стоп“, коли не розумієте».

Deniz: „Danke. Das mache ich."

Деніз: «Дякую. Так і зроблю».

Sie essen und sie sprechen. Frau Weber fragt viel, und Deniz antwortet. Er sagt seinen Namen noch einmal, er sagt seine Telefonnummer, er sagt die Hausnummer: vierzehn. Frau Weber lacht und sagt, er lernt schnell.

Вони їдять і розмовляють. Пані Вебер багато питає, а Деніз відповідає. Він ще раз називає своє ім’я, називає свій номер телефону, називає номер будинку: чотирнадцять. Пані Вебер сміється і каже, що він швидко вчиться.

Frau Weber: „Und was machen Sie morgen?"

Пані Вебер: «А що ви робите завтра?»

Deniz: „Morgen möchte ich die Stadt sehen. Wir wollen zum Dom gehen."

Деніз: «Завтра я хотів би подивитися місто. Ми хочемо піти до собору».

Lukas: „Ja, wir gehen um zehn Uhr. Willst du auch mitkommen, Mama?"

Лукас: «Так, ми йдемо о десятій годині. Мамо, хочеш із нами?»

Frau Weber: „Nein, morgen kann ich nicht. Ich muss zum Arzt. Aber ihr beide geht, das ist schön."

Пані Вебер: «Ні, завтра не можу. Мені треба до лікаря. Але ви двоє йдіть, це добре».

Deniz: „Und am Montag beginnt die Schule. Wir müssen dort viel lernen: die Zahlen, die Wörter, alles."

Деніз: «А в понеділок починається школа. Там нам треба багато вчити: числа, слова, усе».

Frau Weber: „Dann üben wir jetzt. Zählen Sie für mich, bitte."

Пані Вебер: «Тоді потренуймося зараз. Порахуйте для мене, будь ласка».

Deniz lacht. Dann zählt er langsam: eins, zwei, drei, vier, fünf, sechs, sieben, acht, neun, zehn, elf, zwölf, dreizehn, vierzehn, fünfzehn, sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn, zwanzig.

Деніз сміється. Потім повільно рахує: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять.

Frau Weber: „Sehr gut! Und dreißig? Und vierzig?"

Пані Вебер: «Дуже добре! А тридцять? А сорок?»

Deniz: „Zwanzig, dreißig, vierzig. Das kann ich auch."

Деніз: «Двадцять, тридцять, сорок. Це я теж умію».

Frau Weber: „Perfekt. Sie brauchen keine Schule, Sie können schon alles!"

Пані Вебер: «Чудово. Вам і школа не потрібна, ви вже все вмієте!»

Deniz: „Nein, nein. Ich kann noch nicht viel. Aber ich lerne gerne, und ich frage gerne."

Деніз: «Ні, ні. Я ще мало що вмію. Але я люблю вчитися і люблю питати».

Lukas: „Fragen ist gut. Meine Mutter fragt auch immer. Ihr beide seid gleich."

Лукас: «Питати — це добре. Моя мама теж завжди питає. Ви двоє однакові».

Alle lachen. Um zehn Uhr sagen sie „Gute Nacht" und gehen nach oben. Deniz macht die Tür von seinem Zimmer auf. Das Zimmer ist neu für ihn, aber es ist schon ein bisschen sein Zimmer.

Усі сміються. О десятій годині вони кажуть «На добраніч» і йдуть нагору. Деніз відчиняє двері своєї кімнати. Кімната для нього нова, але вже трохи його власна.

Er nimmt sein Buch und schreibt: Gartenstraße vierzehn, dritter Stock. Telefon von Lukas: elf, zwölf, dreizehn. WLAN: sechzehn, siebzehn, achtzehn, neunzehn. Schule: Montag, neun Uhr. Fußball: Samstag, zwei Uhr.

Він бере свою книжку і записує: Гартенштрасе, чотирнадцять, третій поверх. Телефон Лукаса: одинадцять, дванадцять, тринадцять. Wi-Fi: шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять. Школа: понеділок, дев’ята година. Футбол: субота, друга година.

Dann hört er noch fünf Minuten Musik. Er ist müde und sehr glücklich. All die Zahlen, all die Fragen — der erste Tag war lang, aber er war gut. Deniz sagt leise: „Tschüss, Istanbul. Hallo, Köln." Dann schläft er.

Потім він ще п’ять хвилин слухає музику. Він утомлений і дуже щасливий. Усі ці числа, усі ці запитання — перший день був довгий, але він був добрий. Деніз тихо каже: «Бувай, Стамбуле. Привіт, Кельне». Потім засинає.