Kaffee und Kuchen bei Familie Weber

Es ist Samstagabend in Köln. Deniz ist erst seit einer Woche in Deutschland. Er sitzt in der Küche und trinkt Tee. Die Wohnung ist klein, aber sie gefällt ihm. Lukas Weber kommt in die Küche und setzt sich an den Tisch.

Субота, вечір у Кельні. Деніз в Німеччині лише тиждень. Він сидить на кухні й п’є чай. Квартира маленька, але вона йому подобається. Лукас Вебер заходить на кухню й сідає за стіл.

Lukas: „Deniz, ich habe eine Nachricht für dich. Meine Mutter hat angerufen."

Лукас: «Денізе, у мене для тебе новина. Телефонувала моя мама.»

Deniz: „Deine Mutter? Frau Weber?"

Деніз: «Твоя мама? Пані Вебер?»

Lukas: „Ja, meine Mutter. Sie wohnt unter uns, im ersten Stock. Sie möchte dich einladen. Morgen ist Sonntag, und am Sonntag gibt es bei ihr immer Kaffee und Kuchen."

Лукас: «Так, моя мама. Вона живе під нами, на першому поверсі. Вона хоче тебе запросити. Завтра неділя, а в неділю в неї завжди кава й пиріг.»

Deniz: „Das ist sehr nett. Aber sie kennt mich doch gar nicht."

Деніз: «Це дуже мило. Але вона мене зовсім не знає.»

Lukas: „Genau darum. Meine Mutter mag Gäste, und Fragen mag sie noch mehr. Sie stellt tausend Fragen."

Лукас: «Саме тому. Моя мама любить гостей, а запитання любить іще більше. Вона ставить тисячу запитань.»

Deniz: „Tausend Fragen? Was für Fragen denn?"

Деніз: «Тисячу запитань? А яких саме?»

Lukas: „Zum Beispiel: Wie alt bist du? Woher kommst du? Hast du Geschwister? Wann hast du Geburtstag?"

Лукас: «Наприклад: Скільки тобі років? Звідки ти? Чи є в тебе брати й сестри? Коли в тебе день народження?»

Deniz: „Das kann ich schon auf Deutsch sagen. Ich bin achtundzwanzig Jahre alt. Ich komme aus Istanbul. Mein Geburtsjahr ist neunzehnhundertsiebenundneunzig."

Деніз: «Це я вже вмію сказати німецькою. Мені двадцять вісім років. Я зі Стамбула. Мій рік народження — тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий.»

Lukas: „Sehr gut! Mein Geburtsjahr ist neunzehnhundertfünfundneunzig. Ich bin dreißig."

Лукас: «Дуже добре! Мій рік народження — тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятий. Мені тридцять.»

Deniz: „Und wie alt ist deine Mutter?"

Деніз: «А скільки років твоїй мамі?»

Lukas: „Sie ist zweiundsechzig. Aber sie sagt immer, dass sie noch jung ist."

Лукас: «Їй шістдесят два. Але вона завжди каже, що вона ще молода.»

Deniz: „Zweiundsechzig ist auch nicht alt."

Деніз: «Шістдесят два — це ще не старість.»

Lukas: „Sag das bitte morgen! Dann bekommst du zwei Stücke Kuchen."

Лукас: «Скажи це, будь ласка, завтра! Тоді отримаєш два шматки пирога.»

Deniz lacht. Er möchte gern kommen, aber er ist auch ein bisschen nervös. Er spricht noch wenig Deutsch, und er weiß nur wenig über die Familie Weber. Er hat viele Fragen und will alles wissen.

Деніз сміється. Він охоче піде, але водночас трохи хвилюється. Він ще мало говорить німецькою і мало знає про родину Вебер. У нього багато запитань, і він хоче знати все.

Deniz: „Kommen noch mehr Leute?"

Деніз: «А ще хтось прийде?»

Lukas: „Ja, viele. Meine Schwester Mia kommt. Mein Onkel Peter kommt mit seiner Frau. Vielleicht kommt auch meine Oma."

Лукас: «Так, багато людей. Прийде моя сестра Мія. Прийде мій дядько Петер із дружиною. Можливо, прийде й моя бабця.»

Deniz: „Wie alt ist deine Oma?"

Деніз: «А скільки років твоїй бабці?»

Lukas: „Sie wird bald neunzig. Zurzeit ist sie achtundachtzig."

Лукас: «Скоро буде дев’яносто. Зараз їй вісімдесят вісім.»

Deniz: „Neunzig! Das ist ein schönes Alter."

Деніз: «Дев’яносто! Це гарний вік.»

Lukas: „Ihre Mutter ist sogar hundert Jahre alt geworden. In unserer Familie werden die Frauen sehr alt."

Лукас: «А її мама дожила аж до ста років. У нашій родині жінки живуть дуже довго.»

Deniz: „Hundert Jahre — das ist wirklich lang."

Деніз: «Сто років — це справді довго.»

Lukas: „Ja, das ist ein langes Leben. Mein Onkel Peter ist im Mai fünfzig geworden. Meine Tante Helga ist siebzig. Und mein Opa ist neunzig. Mit achtzig ist er noch Fahrrad gefahren."

Лукас: «Так, це довге життя. Моєму дядькові Петеру в травні виповнилося п’ятдесят. Моїй тітці Гельзі сімдесят. А моєму дідові дев’яносто. У вісімдесят він ще їздив на велосипеді.»

Deniz: „Deine Familie ist groß."

Деніз: «У тебе велика родина.»

Lukas: „Sehr groß. In Köln leben mehr als eine Million Menschen, und ich glaube, die Hälfte ist mit uns verwandt."

Лукас: «Дуже велика. У Кельні живе понад мільйон людей, і, здається, половина з них — наші родичі.»

Deniz: „Ich möchte etwas mitbringen. Was mögen deine Eltern?"

Деніз: «Я хотів би щось принести. Що люблять твої батьки?»

Lukas: „Blumen sind immer gut. Meine Mutter mag Blumen sehr."

Лукас: «Квіти — це завжди добре. Моя мама дуже любить квіти.»

Deniz: „Was kosten Blumen hier?"

Деніз: «А скільки тут коштують квіти?»

Lukas: „Ein kleiner Strauß kostet ungefähr fünf Euro. Das ist nicht viel."

Лукас: «Маленький букет коштує приблизно п’ять євро. Це небагато.»

Deniz: „Gut. Und um wie viel Uhr soll ich kommen?"

Деніз: «Добре. А о котрій годині мені прийти?»

Lukas: „Um drei Uhr. Aber komm lieber um fünf nach drei. Meine Mutter braucht immer fünf Minuten mehr."

Лукас: «О третій. Але краще приходь, як буде п’ять хвилин по третій. Моїй мамі завжди потрібно ще п’ять хвилин.»

Am Sonntag um fünf nach drei steht Deniz vor der Tür im ersten Stock. Er hat Blumen in der Hand. Er ist nervös, denn er kennt nur Lukas. Dann klingelt er. Die Tür geht auf, und eine kleine Frau mit kurzen grauen Haaren lacht ihn an.

У неділю, п’ять хвилин по третій, Деніз стоїть перед дверима на першому поверсі. У руках у нього квіти. Він хвилюється, бо знає тут тільки Лукаса. Тоді він дзвонить. Двері відчиняються, і невисока жінка з коротким сивим волоссям привітно всміхається йому.

Frau Weber: „Hallo! Du bist Deniz, oder? Herzlich willkommen! Komm rein!"

Пані Вебер: «Привіт! Ти Деніз, так? Ласкаво просимо! Заходь!»

Deniz: „Guten Tag, Frau Weber. Diese Blumen sind für Sie."

Деніз: «Доброго дня, пані Вебер. Ці квіти для вас.»

Frau Weber: „Oh, wie schön! Vielen Dank. Aber sag bitte Renate. Bei uns in der Familie sagt man Du."

Пані Вебер: «Ой, які гарні! Дуже дякую. Але, будь ласка, називай мене Ренате. У нашій родині всі на „ти“.»

Deniz: „Gut … Renate. Das ist noch neu für mich."

Деніз: «Добре… Ренате. Це для мене ще незвично.»

Frau Weber: „Das lernst du schnell. Komm, die Familie ist schon im Wohnzimmer."

Пані Вебер: «Ти цього швидко навчишся. Ходімо, родина вже у вітальні.»

Im Wohnzimmer sitzen viele Menschen. Auf dem Tisch stehen Kaffee, Milch, Zucker und drei Kuchen. An der Wand hängen alte Fotos. Alle sehen Deniz an und lachen freundlich.

У вітальні сидить багато людей. На столі — кава, молоко, цукор і три пироги. На стіні висять старі фотографії. Усі дивляться на Деніза й привітно всміхаються.

Lukas: „Deniz, das ist meine Familie. Das ist mein Vater, Thomas."

Лукас: «Денізе, це моя родина. Це мій тато, Томас.»

Herr Weber: „Guten Tag, Deniz. Schön, dich zu sehen. Willkommen bei uns."

Пан Вебер: «Доброго дня, Денізе. Радий тебе бачити. Ласкаво просимо до нас.»

Lukas: „Und das ist meine Schwester Mia."

Лукас: «А це моя сестра Мія.»

Mia: „Hi! Ich bin Mia. Ich bin neunzehn und ich studiere in Köln."

Мія: «Привіт! Я Мія. Мені дев’ятнадцять, і я вчуся в Кельні.»

Deniz: „Hallo, Mia. Ich heiße Deniz."

Деніз: «Привіт, Міє. Мене звати Деніз.»

Frau Weber: „Und das hier ist mein Bruder Peter. Er ist also der Onkel von Lukas und Mia."

Пані Вебер: «А це мій брат Петер. Тобто дядько Лукаса й Мії.»

Peter: „Hallo, Deniz! Und das ist Sabine, meine Ehefrau."

Петер: «Привіт, Денізе! А це Сабіне, моя дружина.»

Frau Weber: „Und hier ist Jana. Sie ist die Tochter von Peter und Sabine."

Пані Вебер: «А ось Яна. Вона донька Петера й Сабіне.»

Jana: „Hallo! Und das ist Emma, mein Baby. Sie ist neun Monate alt."

Яна: «Привіт! А це Емма, моє маля. Їй дев’ять місяців.»

Deniz: „Sie ist sehr süß. Ist das dein erstes Kind?"

Деніз: «Вона дуже гарненька. Це твоя перша дитина?»

Jana: „Ja, mein erstes Kind. Meine Eltern sind jetzt also Großeltern."

Яна: «Так, перша дитина. Тож мої батьки тепер бабуся й дідусь.»

Peter: „Und ich bin ein sehr junger Opa!"

Петер: «А я дуже молодий дід!»

Alle lachen. Deniz setzt sich neben Mia auf das Sofa.

Усі сміються. Деніз сідає на диван поруч із Мією.

Frau Weber: „Möchtest du Kaffee, Deniz?"

Пані Вебер: «Денізе, хочеш кави?»

Deniz: „Ja, gern."

Деніз: «Так, залюбки.»

Frau Weber: „Mit Milch und Zucker?"

Пані Вебер: «З молоком і цукром?»

Deniz: „Nur mit Milch, bitte. Und nur wenig."

Деніз: «Тільки з молоком, будь ласка. І зовсім трохи.»

Frau Weber: „Und Kuchen? Es gibt Apfelkuchen, Käsekuchen und Schokoladenkuchen."

Пані Вебер: «А пирога? Є яблучний пиріг, сирник і шоколадний пиріг.»

Deniz: „Ich hätte gern ein Stück Apfelkuchen."

Деніз: «Я хотів би шматочок яблучного пирога.»

Frau Weber: „Mia, kannst du mir bitte einen Teller geben?"

Пані Вебер: «Міє, подай мені, будь ласка, тарілку.»

Mia: „Hier, Mama."

Мія: «Ось, мамо.»

Frau Weber gibt Deniz ein sehr großes Stück Kuchen. Sie gibt allen Leuten ein großes Stück.

Пані Вебер дає Денізові дуже великий шматок пирога. Вона всім дає великі шматки.

Deniz: „Oh, das ist viel!"

Деніз: «Ой, це багато!»

Frau Weber: „Das ist nicht viel, das ist normal. Und jetzt erzähl: Wo wohnen deine Eltern?"

Пані Вебер: «Це не багато, це нормально. А тепер розкажи: де живуть твої батьки?»

Deniz: „Meine Eltern wohnen in Istanbul. Mein Vater ist Lehrer, und meine Mutter arbeitet in einem Büro."

Деніз: «Мої батьки живуть у Стамбулі. Мій тато вчитель, а мама працює в офісі.»

Frau Weber: „Hast du Geschwister?"

Пані Вебер: «У тебе є брати чи сестри?»

Deniz: „Ja, ich habe einen Bruder und eine Schwester. Mein Bruder heißt Emre, er ist zweiunddreißig. Meine Schwester heißt Ayşe, sie ist vierundzwanzig."

Деніз: «Так, у мене є брат і сестра. Мого брата звати Емре, йому тридцять два. Мою сестру звати Айше, їй двадцять чотири.»

Frau Weber: „Und hat dein Bruder schon Kinder?"

Пані Вебер: «А у твого брата вже є діти?»

Deniz: „Ja, er hat einen Sohn und eine Tochter. Sein Sohn ist vier Jahre alt, seine Tochter ist zwei."

Деніз: «Так, у нього є син і донька. Синові чотири роки, доньці два.»

Frau Weber: „Dann sind deine Eltern auch Großeltern! Wie schön. Einen schönen Gruß an deine Mutter und deinen Vater in Istanbul!"

Пані Вебер: «Тоді твої батьки теж бабуся й дідусь! Як гарно. Передавай вітання мамі й татові у Стамбул!»

Deniz: „Danke, das mache ich."

Деніз: «Дякую, обов’язково передам.»

Es klingelt an der Tür. Eine Nachbarin bringt einen Teller zurück, aber sie hat keine Zeit und geht schnell wieder.

У двері дзвонять. Сусідка приносить назад тарілку, але вона поспішає і швидко йде.

Nachbarin: „Tschüss, Renate! Auf Wiedersehen, alle zusammen!"

Сусідка: «Бувай, Ренате! До побачення всім!»

Frau Weber: „Auf Wiedersehen! — Das war Frau Klein von nebenan. Sie ist keine Verwandte, sie ist nur eine Bekannte."

Пані Вебер: «До побачення! — Це була пані Кляйн із сусідньої квартири. Вона нам не родичка, вона просто знайома.»

Frau Weber: „Deniz, möchtest du unser Fotoalbum sehen?"

Пані Вебер: «Денізе, хочеш подивитися наш фотоальбом?»

Deniz: „Ja, sehr gern!"

Деніз: «Так, дуже хочу!»

Frau Weber steht auf und nimmt ein dickes Album aus dem Schrank. Sie legt es auf den Tisch und setzt sich neben Deniz. Lukas macht Musik leise, und alle sehen auf die Fotos.

Пані Вебер устає й дістає з шафи товстий альбом. Вона кладе його на стіл і сідає поруч із Денізом. Лукас робить музику тихішою, і всі дивляться на фотографії.

Frau Weber: „Schau, das sind meine Eltern. Das ist meine Mutter Gertrud und das ist mein Vater Karl. Für Lukas und Mia sind sie Oma und Opa."

Пані Вебер: «Дивись, це мої батьки. Це моя мама Гертруда, а це мій тато Карл. Для Лукаса й Мії вони бабця й дідо.»

Deniz: „Also sind sie die Großmutter und der Großvater von Lukas?"

Деніз: «Тобто вони бабуся й дідусь Лукаса?»

Lukas: „Genau. Meine Großmutter und mein Großvater. Ich sage aber immer Oma und Opa."

Лукас: «Саме так. Моя бабуся і мій дідусь. Але я завжди кажу „бабця“ і „дідо“.»

Deniz: „Wie alt sind sie?"

Деніз: «А скільки їм років?»

Frau Weber: „Meine Mutter ist achtundachtzig, mein Vater ist neunzig."

Пані Вебер: «Моїй мамі вісімдесят вісім, моєму татові дев’яносто.»

Deniz: „Und wann hat er Geburtstag?"

Деніз: «А коли в нього день народження?»

Frau Weber: „Mein Vater hat am siebten Juli Geburtstag. Meine Mutter hat im Februar Geburtstag, am vierzehnten."

Пані Вебер: «У мого тата день народження сьомого липня. А в мами — у лютому, чотирнадцятого.»

Deniz: „Das ist ein schönes Foto. Wer ist die Frau links?"

Деніз: «Гарне фото. А хто ця жінка ліворуч?»

Frau Weber: „Das ist meine Schwester Helga. Und der Mann neben ihr ist ihr Partner. Sie sind nicht verheiratet, aber sie sind schon dreißig Jahre zusammen."

Пані Вебер: «Це моя сестра Гельга. А чоловік поруч із нею — її партнер. Вони не одружені, але разом уже тридцять років.»

Es klingelt wieder. Eine Frau mit einem roten Mantel kommt herein. Deniz steht auf.

Знову дзвонять у двері. Заходить жінка в червоному пальті. Деніз устає.

Helga: „Guten Tag! Entschuldigung, ich komme zu spät. Der Bus war weg."

Гельга: «Доброго дня! Вибачте, я запізнилася. Автобус поїхав без мене.»

Frau Weber: „Kein Problem, Helga. Das ist Deniz, der neue Mitbewohner von Lukas."

Пані Вебер: «Нічого страшного, Гельго. Це Деніз, новий сусід Лукаса по квартирі.»

Helga: „Ah, hallo! Darf ich mich vorstellen? Ich bin Helga, die Schwester von Renate."

Гельга: «А, вітаю! Дозвольте відрекомендуватися: я Гельга, сестра Ренате.»

Deniz: „Freut mich. Ich stelle mich auch kurz vor: Mein Vorname ist Deniz."

Деніз: «Дуже приємно. Я теж коротко представлюся: моє ім’я Деніз.»

Helga: „Deniz? Das ist ein schöner Name. Was bedeutet er?"

Гельга: «Деніз? Гарне ім’я. А що воно означає?»

Deniz: „Deniz bedeutet Meer. In der Türkei ist der Name sehr beliebt."

Деніз: «Деніз означає „море“. У Туреччині це ім’я дуже популярне.»

Frau Weber: „Interessant! Bei uns ist der Familienname Weber. Früher haben die Leute Stoff gemacht. Man kann viel aus einem Namen lernen."

Пані Вебер: «Цікаво! А в нас прізвище Вебер. Колись ці люди робили тканину. З прізвища можна багато про що дізнатися.»

Deniz sieht wieder in das Album. Auf einem Foto steht ein großes Haus mit einem Garten.

Деніз знову дивиться в альбом. На одному фото — великий будинок із садом.

Deniz: „Ist das euer Haus?"

Деніз: «Це ваш дім?»

Frau Weber: „Ja, das war unser Haus in Bonn. Wir haben dort zwanzig Jahre gewohnt. Lukas und Mia sind dort klein gewesen."

Пані Вебер: «Так, це був наш дім у Бонні. Ми прожили там двадцять років. Лукас і Мія були там маленькі.»

Deniz: „Und wer sind die vielen Menschen auf diesem Foto?"

Деніз: «А хто всі ці люди на цьому фото?»

Frau Weber: „Das sind alles Verwandte. Onkel, Tanten, Cousins. Wir sind eine große Familie. Nur eine Person ist keine Verwandte: die Frau rechts. Das ist eine alte Bekannte aus Hamburg."

Пані Вебер: «Це все родичі. Дядьки, тітки, двоюрідні брати й сестри. У нас велика родина. Тільки одна людина нам не родичка: жінка праворуч. Це давня знайома з Гамбурга.»

Peter: „Deniz, nimm doch noch ein Stück Kuchen!"

Петер: «Денізе, візьми ще шматочок пирога!»

Deniz: „Danke, ich nehme gern ein kleines Stück."

Деніз: «Дякую, залюбки візьму маленький шматочок.»

Frau Weber gibt ihm einen neuen Teller. Dann klingelt das Telefon. Frau Weber nimmt das Telefon und lacht.

Пані Вебер дає йому нову тарілку. Тоді дзвонить телефон. Пані Вебер бере слухавку і сміється.

Frau Weber: „Hallo, Papa! … Ja, alle sind hier. … Nein, du musst nicht kommen, es ist zu weit. … Ja, ich gebe dir Lukas."

Пані Вебер: «Алло, тату! … Так, усі тут. … Ні, тобі не треба приїжджати, це надто далеко. … Так, передаю тобі Лукаса.»

Lukas: „Hallo, Opa! … Ja, mir geht es gut. … Nächsten Mittwoch komme ich zu dir. … Ja, ich bringe Kuchen mit. … Tschüss, Opa. Auf Wiederhören!"

Лукас: «Привіт, діду! … Так, у мене все добре. … Наступної середи приїду до тебе. … Так, привезу пиріг. … Бувай, діду. До почуття!»

Lukas gibt seiner Mutter das Telefon zurück.

Лукас віддає телефон мамі.

Frau Weber: „Mein Vater spricht nicht gern lange am Telefon. Er sagt immer nur drei Sätze und dann: Auf Wiederhören!"

Пані Вебер: «Мій тато не любить довго говорити по телефону. Він завжди каже лише три речення, а потім: „До почуття!“»

Herr Weber: „Deniz, du bist bei uns immer willkommen. Wir sprechen gern langsam, wenn du willst."

Пан Вебер: «Денізе, ти в нас завжди бажаний гість. Ми охоче будемо говорити повільно, якщо хочеш.»

Deniz: „Danke. Bitte sprechen Sie … ich meine, bitte sprecht langsam. Dann verstehe ich fast alles."

Деніз: «Дякую. Будь ласка, говоріть повільно, пане Вебер… тобто: говори повільно, Томасе. Тоді я розумію майже все.»

Frau Weber macht eine neue Seite auf. Auf dem Foto sitzt ein kleiner Junge auf einem Fahrrad. Neben ihm steht ein Mädchen mit einer Puppe.

Пані Вебер відкриває нову сторінку. На фото маленький хлопчик сидить на велосипеді. Поруч стоїть дівчинка з лялькою.

Deniz: „Wer ist der Junge?"

Деніз: «А хто цей хлопчик?»

Mia: „Das ist Lukas! Er war sechs Jahre alt."

Мія: «Це Лукас! Йому було шість років.»

Deniz: „Und wer ist das Mädchen?"

Деніз: «А хто ця дівчинка?»

Mia: „Das bin ich. Ich war zwei. Ich finde das Foto schrecklich."

Мія: «Це я. Мені було два. Як на мене, це жахливе фото.»

Deniz: „Ich finde euch beide sehr süß."

Деніз: «А по-моєму, ви обоє тут дуже милі.»

Alle lachen. Deniz sieht noch ein Foto: eine junge Frau in der Küche, mit drei Kindern.

Усі сміються. Деніз бачить ще одне фото: молода жінка на кухні з трьома дітьми.

Deniz: „Und wer ist diese Frau?"

Деніз: «А хто ця жінка?»

Frau Weber: „Das ist wieder meine Mutter, deine Oma, Lukas. Sie war früher Hausfrau. Sie hatte drei Kinder: Helga, mich und Peter."

Пані Вебер: «Це знову моя мама — твоя бабця, Лукасе. Раніше вона була домогосподаркою. У неї було троє дітей: Гельга, я і Петер.»

Deniz: „Also hat sie nicht gearbeitet?"

Деніз: «Тобто вона не працювала?»

Helga: „Doch, sie hat sehr viel gearbeitet! Aber sie hatte keine Arbeit im Büro. Eine Hausfrau arbeitet den ganzen Tag."

Гельга: «Ще й як працювала! Просто вона не працювала в офісі. Домогосподарка працює цілий день.»

Deniz: „Entschuldigung, das war falsch von mir."

Деніз: «Вибачте, я неправильно сказав.»

Helga: „Kein Problem. Und bitte sag Du zu mir. Sie ist zu formell."

Гельга: «Нічого страшного. І, будь ласка, звертайся до мене на „ти“. „Ви“ — це надто офіційно.»

Deniz: „Entschuldigen Sie … entschuldige! Das ist noch schwer für mich."

Деніз: «Вибачте… тобто вибач! Мені це ще важко.»

Mia zeigt auf ein neues Foto. Dort steht sie mit einem jungen Mann am Rhein.

Мія показує на нове фото. Там вона стоїть із молодим чоловіком біля Рейну.

Mia: „Das ist Tim, mein Partner. Er studiert zurzeit in Berlin."

Мія: «Це Тім, мій хлопець. Зараз він навчається в Берліні.»

Deniz: „Kennt ihn die Familie schon?"

Деніз: «А родина вже його знає?»

Mia: „Ja, alle kennen ihn. Er ist ein netter Mensch. Meine Eltern mögen ihn sehr."

Мія: «Так, усі його знають. Він хороша людина. Мої батьки дуже його люблять.»

Frau Weber: „Wir mögen ihn wirklich. Aber er isst zu wenig Kuchen."

Пані Вебер: «Ми справді його любимо. Але він їсть замало пирога.»

Mia: „Mama!"

Мія: «Мамо!»

Deniz: „Und wer sind die Leute auf diesem Foto? Ist das eine Hochzeit?"

Деніз: «А хто ці люди на цьому фото? Це весілля?»

Frau Weber: „Ja, das ist unsere Hochzeit, im Jahr neunzehnhundertsechsundachtzig. Ich war vierundzwanzig. Thomas war siebenundzwanzig."

Пані Вебер: «Так, це наше весілля, у тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому році. Мені було двадцять чотири. Томасові — двадцять сім.»

Deniz: „Sie sehen sehr jung aus."

Деніз: «Ви тут дуже молоді.»

Herr Weber: „Wir waren auch jung. Aber das Alter ist nur eine Zahl, sagt Renate immer."

Пан Вебер: «Ми й були молоді. Але вік — це лише цифра, як завжди каже Ренате.»

Frau Weber: „Genau. Das Alter ist nur eine Zahl."

Пані Вебер: «Саме так. Вік — це лише цифра.»

Deniz möchte den Kaffee nehmen, aber die Tasse steht zu weit weg. Ein bisschen Kaffee kommt auf den Tisch.

Деніз хоче взяти каву, але чашка стоїть надто далеко. Трохи кави проливається на стіл.

Deniz: „Oh! Entschuldigung! Es tut mir leid."

Деніз: «Ой! Вибачте! Мені дуже прикро.»

Frau Weber: „Das ist nicht schlimm. Mia, kannst du bitte ein Tuch bringen?"

Пані Вебер: «Нічого страшного. Міє, принеси, будь ласка, ганчірку.»

Mia: „Kein Problem. Ich hole eins."

Мія: «Без проблем. Зараз принесу.»

Frau Weber: „So, alles gut. Deniz, wie findest du Köln?"

Пані Вебер: «Ось, усе гаразд. Денізе, як тобі Кельн?»

Deniz: „Ich finde Köln sehr schön. Aber ich kenne noch fast nichts. Ich kenne den Dom und den Supermarkt."

Деніз: «Кельн мені дуже подобається. Але я ще майже нічого не знаю. Я знаю собор і супермаркет.»

Mia: „Kennst du schon die Altstadt?"

Мія: «А Старе місто ти вже бачив?»

Deniz: „Nein, noch nicht."

Деніз: «Ні, ще ні.»

Mia: „Dann zeige ich dir die Altstadt. Gib mir bitte deine Nummer, dann schreibe ich dir."

Мія: «Тоді я покажу тобі Старе місто. Дай мені, будь ласка, свій номер, і я тобі напишу.»

Deniz: „Gern. Meine Nummer ist null eins sieben eins, drei drei zwei, vier fünf sechs."

Деніз: «Залюбки. Мій номер — нуль один сім один, три три два, чотири п’ять шість.»

Mia: „Danke. Und die Adresse kenne ich ja — du wohnst über uns!"

Мія: «Дякую. А адресу я і так знаю — ти живеш над нами!»

Frau Weber: „Weißt du eigentlich die Adresse von der Sprachschule?"

Пані Вебер: «А ти взагалі знаєш адресу мовної школи?»

Deniz: „Ja, sie ist in der Nähe vom Bahnhof. Ich will die Straße wissen, aber ich habe den Zettel oben."

Деніз: «Так, вона біля вокзалу. Я хочу знати вулицю, але папірець залишився нагорі.»

Nach dem Kuchen bringt Frau Weber einen großen Kalender. Auf dem Kalender stehen viele Namen und viele Zahlen. Deniz findet das sehr interessant.

Після пирога пані Вебер приносить великий календар. На календарі багато імен і багато чисел. Денізові це дуже цікаво.

Frau Weber: „Das ist unser Familienkalender. Hier stehen alle Geburtstage. Ich vergesse nämlich immer alles."

Пані Вебер: «Це наш сімейний календар. Тут записані всі дні народження. Бо я завжди все забуваю.»

Deniz: „Was für ein toller Kalender!"

Деніз: «Який чудовий календар!»

Frau Weber: „Schau: Mia hat am dritten März Geburtstag. Lukas hat am zwanzigsten September Geburtstag."

Пані Вебер: «Дивись: у Мії день народження третього березня. У Лукаса день народження двадцятого вересня.»

Deniz: „Und wann hat Peter Geburtstag?"

Деніз: «А коли день народження в Петера?»

Peter: „Am ersten Mai. Dieses Jahr bin ich fünfzig geworden. Wir haben lange gefeiert, bis zwei Uhr nachts."

Петер: «Першого травня. Цього року мені виповнилося п’ятдесят. Ми довго святкували, аж до другої ночі.»

Deniz: „Und das Baby? Wann hat Emma Geburtstag?"

Деніз: «А малятко? Коли день народження в Емми?»

Jana: „Am zwölften November. Sie wird dann ein Jahr alt."

Яна: «Дванадцятого листопада. Тоді їй буде рік.»

Frau Weber: „Und gestern hatte Sabine Geburtstag! Aber sie sagt nichts, sie ist zu bescheiden."

Пані Вебер: «А вчора був день народження в Сабіне! Але вона мовчить, вона надто скромна.»

Sabine: „Ich mag keine großen Feste. Ein kurzer Kaffee mit der Familie ist genug."

Сабіне: «Я не люблю великих свят. Коротка кава з родиною — і цього досить.»

Deniz: „Herzlichen Glückwunsch, auch später noch!"

Деніз: «Вітаю з днем народження, хоч і із запізненням!»

Sabine: „Danke, Deniz."

Сабіне: «Дякую, Денізе.»

Frau Weber nimmt einen Stift und schreibt etwas in den Kalender.

Пані Вебер бере ручку і щось записує в календар.

Frau Weber: „So. Wann hast du Geburtstag, Deniz?"

Пані Вебер: «Отже. Коли в тебе день народження, Денізе?»

Deniz: „Am neunzehnten Juni."

Деніз: «Дев’ятнадцятого червня.»

Frau Weber: „Am neunzehnten Juni. Perfekt, jetzt stehst du auch im Kalender. Jetzt gehörst du zur Familie."

Пані Вебер: «Дев’ятнадцятого червня. Чудово, тепер ти теж у календарі. Тепер ти належиш до родини.»

Deniz wird ein bisschen rot. Er findet die Familie Weber wirklich nett.

Деніз трохи червоніє. Родина Вебер йому справді дуже подобається.

Lukas: „Und was machst du diese Woche?"

Лукас: «А що ти робиш цього тижня?»

Deniz: „Am Montag beginnt mein Deutschkurs. Am Dienstag habe ich einen Termin beim Amt, und Elif kommt mit. Sie kennt alle Papiere. Am Mittwoch habe ich nichts."

Деніз: «У понеділок починається мій курс німецької. У вівторок у мене зустріч в установі, і Еліф іде зі мною. Вона знає всі документи. У середу в мене нічого немає.»

Mia: „Am Mittwoch habe ich auch nichts. Dann gehen wir in die Altstadt!"

Мія: «У середу в мене теж нічого немає. Тоді підемо в Старе місто!»

Deniz: „Gern. Aber nur kurz, weil ich am Abend lernen muss."

Деніз: «Залюбки. Але ненадовго, бо ввечері мені треба вчитися.»

Frau Weber: „Und wer ist Elif?"

Пані Вебер: «А хто така Еліф?»

Deniz: „Elif ist eine Freundin aus dem Sprachkurs. Sie ist sechsundzwanzig. Ihre Eltern kommen auch aus der Türkei, aber sie ist hier geboren."

Деніз: «Еліф — подруга з мовних курсів. Їй двадцять шість. Її батьки теж із Туреччини, але вона народилася тут.»

Frau Weber: „Bring sie doch nächsten Sonntag mit! Sie ist auch willkommen."

Пані Вебер: «То приводь її наступної неділі! Вона теж бажаний гість.»

Deniz: „Wirklich? Danke, ich frage sie. Soll ich etwas bringen?"

Деніз: «Справді? Дякую, я її запитаю. Мені щось принести?»

Frau Weber: „Nein, du bringst nichts mit! Du bist Gast."

Пані Вебер: «Ні, нічого не приноси! Ти гість.»

Deniz: „Aber ich möchte gern türkischen Tee bringen. Meine Mutter hat mir Tee geschickt."

Деніз: «Але я хотів би принести турецький чай. Мама надіслала мені чай.»

Frau Weber: „Türkischer Tee? Also gut, den möchte ich probieren."

Пані Вебер: «Турецький чай? Ну добре, це я хочу скуштувати.»

Es ist jetzt halb sieben. Die Zeit geht heute sehr schnell. Peter und Sabine stehen auf, und Jana nimmt das Baby.

Уже пів на сьому. Час сьогодні летить дуже швидко. Петер і Сабіне встають, а Яна бере малу на руки.

Peter: „Wir müssen leider gehen. Emma muss schlafen."

Петер: «На жаль, нам треба йти. Еммі час спати.»

Jana: „Auf Wiedersehen, Deniz! Es war schön, dich kennenzulernen."

Яна: «До побачення, Денізе! Було дуже приємно познайомитися.»

Deniz: „Auf Wiedersehen! Bis bald."

Деніз: «До побачення! До зустрічі.»

Helga: „Ich bleibe noch ein bisschen. Aber lange bleibe ich nicht, denn der letzte Bus fährt um acht. Früher war der Bus schneller."

Гельга: «Я ще трохи побуду. Але не довго, бо останній автобус їде о восьмій. Раніше автобус був швидший.»

Deniz steht auch auf. Er ist müde, aber sehr glücklich.

Деніз теж устає. Він утомлений, але дуже щасливий.

Deniz: „Vielen Dank für den Kaffee und den Kuchen. Es war wirklich schön."

Деніз: «Дуже дякую за каву й пиріг. Було справді чудово.»

Frau Weber: „Du bist immer willkommen, mein Junge. Am Sonntag gibt es hier immer Kaffee. Und einen schönen Gruß an deine Familie in Istanbul!"

Пані Вебер: «Ти в нас завжди бажаний гість, хлопчику мій. У неділю тут завжди є кава. І передавай вітання своїй родині у Стамбул!»

Deniz: „Danke. Auf Wiedersehen!"

Деніз: «Дякую. До побачення!»

Alle: „Tschüss, Deniz!"

Усі: «Бувай, Денізе!»

Oben in seiner Wohnung nimmt Deniz sein Heft und schreibt neue Wörter auf: die Großeltern, die Geschwister, die Ehefrau, der Familienname. Dann schreibt er eine Nachricht an Elif: „Hallo Elif! Heute war ich bei der Familie von Lukas. Es gab Kuchen und tausend Fragen. Ich habe fast alles verstanden! Kommst du nächsten Sonntag mit? Wir sehen uns morgen im Kurs."

Нагорі, у своїй квартирі, Деніз бере зошит і виписує нові слова: бабуся й дідусь, брати й сестри, дружина, прізвище. Потім він пише повідомлення Еліф: «Привіт, Еліф! Сьогодні я був у родини Лукаса. Були пиріг і тисяча запитань. Я зрозумів майже все! Підеш зі мною наступної неділі? Побачимося завтра на курсі.»

Elif antwortet nach zwei Minuten: „Was für ein Tag! Ja, ich komme gern mit. Bis morgen!"

Еліф відповідає за дві хвилини: «Оце так день! Так, залюбки піду з тобою. До завтра!»

Deniz macht das Fenster auf. Draußen ist es noch hell. Er denkt an seine Eltern in Istanbul, an seinen Bruder, an seine Schwester. Er ist weit weg von zu Hause. Aber heute war er nicht allein.

Деніз відчиняє вікно. Надворі ще світло. Він думає про батьків у Стамбулі, про брата, про сестру. Він далеко від дому. Але сьогодні він не був самотній.